Головна › Подкаст › Водорість, що росте в содових озерах
Водорість, що росте в содових озерах
Випуск французькою мовою. Повний текст можна прочитати нижче українською.

Текст випуску
Уявіть озеро, воду якого не можна пити. Вона така насичена содою, що пече шкіру. Жодної риби, майже жодних рослин. А проте на поверхні — піна глибокого зеленого кольору, майже синього. Жінки заходять у воду з глечиками й кошиками. Вони прийшли збирати врожай.
Уаді Канему
Ви в Чаді, на схід від озера Чад, у регіоні Канем. Там, між дюнами, ховаються невеликі водойми, які називають уаді. Їхня вода насичена натроном, природною сіллю, яку в цьому краї видобувають століттями. Середовище, вороже майже для всього живого. Крім неї: крихітного спіралеподібного організму, якого біологи зараховують до ціанобактерій, а всі називають водорістю. Спіруліна.
Під час сезону дощів, з червня по вересень, вона бурхливо розмножується. А збирають її жінки канембу, вже багато поколінь. Вони чекають, поки вітер жене зелену піну до берега. Черпають її, проціджують через тканину чи щільний кошик і отримують густу масу, зелену, майже чорну.

Тоді настає найдивовижніший жест. Цю масу вони розстеляють на сонці, на гарячому піску, тонким шаром. Кількох хвилин досить, щоб вона почала схоплюватися. Її розрізають на маленькі квадрати, а сушіння завершують на циновках, у селі. Результат має назву: діхе. Зелені коржі, що їх продають на ринках і кришать у соуси.
1940, потім 1964
Довго решта світу нічого про це не знає. У 1940 році французький ботанік Данжар повідомляє, що на одному ринку в Канемі продають дивні пластини сушених водоростей. Майже ніхто не звертає уваги. Доводиться чекати 1964 року: бельгійський ботанік Жан Леонар перетинає регіон з експедицією й спостерігає за жінками за роботою, їхніми сітками, їхніми коржами. Цього разу Європа вражено відкриває те, що жінки канембу знали завжди.
І спіруліна вирушає в іншу подорож. Їй потрібні лише три речі: лужна вода, тепло й світло. Виявляється, її озеро можна відтворити в мініатюрі, в басейнах.
Басейни на півдні Франції
У Франції ця пригода починається на півдні. 1997 року в Еро відкривається перша реміснича ферма. Слідом з'являються інші, зокрема у Варі, часто під колишніми квітковими теплицями, перебудованими для цього. У 2005 році в Єрі відкривається навчання на спірулінера. У 2009 році близько тридцяти виробників засновують свою федерацію. Сьогодні ферми спіруліни можна знайти мало не по всій Франції.

Сам жест змінився не так уже й сильно. Спірулінер помішує свої басейни, стежить за кольором води, збирає врожай, проціджуючи через тонке полотно. Масу пресує, потім сушить, часто тоненькими паличками, як зелені спагеті. Між жінкою канембу, що схилилася над своїм уаді, і селянином з півдня, що схилився над басейном, тисячі кілометрів. І те саме полотно, що проціджує ту саму зелену воду.
Від содової калюжі в серці Сахеля до полиці нашого магазину в Парижі — одна з найкрасивіших подорожей у світі рослин. Організм, що народився у воді, де майже ніщо не живе, і став продуктом харчування, який возять по всьому світу.
Тож наступного разу, коли побачите пакетик спіруліни, згадайте про уаді Канему. І про тих жінок, які задовго до лабораторій зрозуміли, що озеро, непридатне для пиття, може нагодувати село.